Легенди на уроки з біології

Легенди про тварин та рослини

Зозуля. Існує ряд народних переказів про походження зозулі. За одним із них, зозуля – це вдова, тому вона не в’є власного гнізда і не висиджує пташенят. За іншим, зозуля була колись жінкою, яка вбила свого чоловіка, тепер вона одиноко літає по лісах і ніколи не знайде собі пари. Зозуля поряд з вороном і совою віщувала строки життя і смерті, щасливе або нещасливе заміжжя, а також стихійні лиха. Вважалося, що зозуля може накувати добробут на весь рік, якщо при першій зустрічі з нею маєш у кишені гроші. Коли зозуля до Юрія (23 квітня) закує на голе дерево, то буде голодне літо, а якщо на лист – врожайне.

Лелека. Бог дав людині лантух і наказав віднести далеко в ліс і закопати з умовою не розв’язувати і не заглядати в нього. Та  на півдорозі чоловік не витримав і поцікавився, що ж він несе. Тоді з мішка повистрибували жаби, вужі та змії і розповзлися по всьому світові. Розгніваний Бог перетворив чоловіка на лелеку і звелів ходити по полях та болотах і збирати усяке гаддя. Люди вірили, що лелека приносить щастя тій оселі, де він збудував гніздо. Якщо ж хтось зруйнує гніздо, то лелека принесе вогню і спалить хату, або накличе блискавку.

Мати - й - мачуха. Жила собі сім’я. Та через деякий час тяжко захворіла мати й невдовзі померла. Залишилися дочка й батько вдвох, але батько дівчини швидко знайшов собі нову жінку, а для дочки мачуху. Мачуха була злою до чоловікової дочки: весь час карала її за різні дрібниці. Дівчина сумувала за своєю рідною ненькою і часто плакала.

Аж ось на її городі виросла дивна квітка, при якій не було листочків. Та квітка нагадувала дівчині матір, і вона часто плакала, над нею сидячи. Незабаром з’явилися листочки. Сльози образи капали на поверхню листка і робили її та холодною. А сльози суму за мамою котилися під низ, там була тепла поверхня, вкрита м’якими ніжними ворсинками.

З того часу й досі, коли візьмемо листок мати-й-мачухи і прикладемо до лиця, то відчуємо на дотик, що одна сторона листочка холодна й шершава (то мачуха), а інша — м’якенька й тепла. То мама…                                                                                                                                                                                                                          

Незабудки ...Давним-давно жила дівчина Нельяна. Була вона неперевершеної вроди, що сотні верств навколо пройди, такої не зустрінеш. Були в неї напрочуд синьо-голубі великі очі, чарівні риси обличчя, гнучкий тополиний стан. На її виточені плечі спадали розкішні, кольору стиглої пшениці, коси. Неначе сама Афродіта дарувала їй ту неземну вроду, а річкові німфи місячними ночами чесали золоту корону її шовкових кіс. До пари їй був і наречений, якого дівчина палко кохала. Вже й мали побратися скоро, вже й рушники були вишиті для нареченого, і батьки дали згоду, та раптом — війна! Залилася сльозами красуня, забилося з розпачу серце, з невимовної туги близької розлуки з коханим затуманились блакитні очі. Раптом, на свій подив, закохані, що востаннє прощалися край саду біля червоної калини, вгледіли, що на місці, де впали дівочі сльози, розквітли маленькі голубі, наче очі коханої, чарівні квіточки. І сказали одне одному закохані на прощання: «Не забудь мене!» — і заховали біля свого серця тендітну диво-квіточку як символ вічного кохання. Обоє зберегли вірність. Після довгої розлуки вони знову зустрілися щасливі і радісні. А поряд, як і колись, цвіли голубі зірочки тендітної рослини. З тих пір, говорить народна мудрість, і назвали люди цю ніжну голубооку квіточку незабудкою.   

 

Маргаритка. Свою назву “маргаритка” отримала від грецького слова margarites – “перлина”. Ця квітка має дуже красиву легенду про своє походження. Пресвята Діва, будучи ще дитям, дивилася вночі на небо, і їй захотілося, щоб дивні зірки стали земними квітами. Тоді зірки відбилися в блискучих краплях роси, і вранці земля була усіяна білими квітами. І оскільки бутони маргариток схожі на зірочки, то люди до цього дня вважають, що ці квіти бережуть таємницю людського щастя, і запитують про нього, перераховуючи їх пелюстки.    

Калина. Колись у давнину, у глухому селі жили хлопець і дівчина. Любили одне одного змалку і тішилися життям. Та якось покликав їх до себе батько хлопця, і мовив: – Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Відкозакуй, а повернешся – відсвяткуємо весілля! Рано-ранесенько проводжали за село хлопця батько й дівчина. Благословив старий козак сина: – Не осором наш рід! Хай Бог тебе хранить на добрі справи! Дівчина простягла вишивану хустину: – Їдь! Бережи рідну землю, а я збережу наше кохання! Поїхав козак, тільки закурілось пилом понад шляхом.  Минув і рік, і два й три; від козака ні чутки, ні звістки. Четвертої весни, коли квітнули сади і тьохкали соловейки на село з дикими гудками, вихором налетіла татарська орда. Мужньо боронилися люди, біля кожної хати кипів бій. Та один за одним падали захисники – занадто люті були нападники. Біля хати, де жив батько козака, шаленіла січа. Мов розлютований лев боронив батько господу, бо в хаті переляканою горличкою заховалася синова наречена. Та ось з-поперед чужинців вискочив дужий вояка. Підняв батько шаблю, та й закляв:– Ти, сину, привів чужинців до свого села? Зрадник?! – А що б я мав, козакуючи? Злидні, рани, а чи й смерть… А тут… З невимовною мукою мовив батько: – Так згинь же, виродку! Хай і земля тебе не прийме – ніде щоб не мав ні спочинку, ні зупинку!… Останні слова замерли на посинілих губах зітнутої голови, – бо молодий вояка виявився спритніший за батька… На це лихо вилинула з хати дівчина, мов зоря зійшла. Чужинці схвально загули – така врода! Дівчина пізнала коханого, не зваживши, що він у чужинському одязі. Кинулась до нього, залебеділа: – Як добре, що ти тут! Таке лихо!…–і запнулась, побачила, все усвідомила, – Чому?! Невже ти, справді запроданець?!! – Я поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатись, самоцвітами тішитись! Та дівчина вже все зрозуміла: – Проклинаю тебе, зраднику! – Візьміть її, – крикнув вояк своїм зайдам. – Жодна рука не торкнеться до мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе – проклинаю, зраднику… Вояк розлютовано заніс шаблю над головою, та й закляк: замість дівчини виріс кущ з білими запашними китицями квітів, неначе віночки незаймано-чисті й гарні. Люто шмагонув-рубанув, та кущ тільки схитнувся і знову приріс до кореня – тільки замість білих квіток, ніби краплини крові, заясніли червоні кетяги ягід. А листя шелестіло: – Проклинаю…проклинаю… Кажуть, що і небо не витримало такого злочинства: налетіла буря, зчорніло небо, вдарила блискавка, – і замість зрадника покотило вітром перекотиполе. Збулося батьківське прокляття – без спочинку-зупинку прокотило по землі і вижбурнуло геть у море. Замість зайд-чужинців – розбіглися дикі пси, чи вовки. А кущ, що стався з дівчини, назвали її ім’ям – Калина. Гіркі її ягоди, як доля дівоча. Але живлять вони тих, хто любить і шанує рідну землю. 

Бузок. Існує така легенда про походження бузку. Богиня весни розбудила Сонце і його вірну супутницю Іріс (веселку), змішала промені сонця із строкатими променями веселки, почала щедро сипати їх на свіжі борозни, на луки, гілки дерев – і усюди з’являлися квіти, а земля тріумфувала від цієї благодаті. Так вони дійшли до Скандинавії, але у веселки залишилася лише лілова фарба. Незабаром тут опинилося стільки бузку, що Сонце вирішило змішати фарби на палітрі Веселки і почало сіяти білі промені – так до лілового бузку приєднався  і білий. Батьківщина бузку – Персія. У Європу вона потрапила лише в XVI столітті. У Англії бузок вважається квіткою нещастя. Старе англійське прислів’я говорить, що той, хто носить бузок, ніколи не носитиме вінчальне кільце. На Сході бузок служить символом сумного розставання і закохані вручають її один одному при розставанні назавжди.

Чорнобривці. Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби. Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не просили – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю. Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки. Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли. Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: “Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:– Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите. Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”… – Дідусю! А де вони поховані? – А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють. – Покажіть, де це! благаю Вас! Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів. За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зчудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: “Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.